Олександр ПАНЧЕНКО: «Граблі» довжиною понад 400 років / „Grabie” ciągnące się przez ponad 400 lat
Польща та Україна: між союзом, зверхністю і незавершеним примиренням, або «Граблі» довжиною понад 400 років
Історія українсько-польських взаємин подібна до великої прикордонної ріки. Її води пам’ятають дзенькіт шабель і гуркіт гармат, урочисті присяги й гіркі зречення, перемоги, що здавалися початком нової доби, і поразки, які відлунюють крізь століття.
Наші народи жили поруч не одне століття. Разом стримували ординські навали, боронили європейський східний рубіж від численних загроз, ділили один географічний простір і нерідко одну долю. Але так само часто між нами поставали бар’єри, зведені політичними амбіціями, становою пихою, релігійними суперечками та взаємною недовірою.
У цій історії немає простого поділу на героїв і винуватців. Є народи, які раз у раз опинялися перед вибором: шукати союз або шукати перевагу. І майже щоразу прагнення панувати над сусідом виявлялося короткозорішим за готовність домовлятися з ним.
Саме тому українсько-польська історія є не лише оповіддю про минуле. Вона залишається розмовою про сучасність і пересторогою для майбутнього.
Люблінська унія: велич держави і тінь нерівності
Люблінська унія 1569 року створила одну з найбільших держав тогочасної Європи. Річ Посполита стала політичним велетом від Балтійського моря до причорноморських степів.
Та великі держави не завжди народжують рівновагу між народами.
Для руських земель унія відкрила нові політичні можливості, але водночас принесла поступове посилення полонізації. Руська шляхта ще залишалася господарем на власній землі, проте дедалі виразніше поставала інша вимога: щоб просуватися вгору державними щаблями, необхідно було ставати частиною польського культурного світу.
Так почав формуватися розлом, який пізніше вибухне козацькими війнами. Народ залишався руським, а значна частина еліти крок за кроком віддалялася від власного коріння. Між верхами й низами почала виростати прірва, небезпечніша за будь-який зовнішній кордон.
Гадяч: нездійснена держава трьох народів
В українсько-польській історії є кілька миттєвостей, коли майбутнє могло повернути в інший бік. Однією з них став Гадяч 1658 року.
Виговський запропонував не повернення під стару владу і не тимчасове перемир’я, а великий державницький задум. Ідея Великого князівства Руського фактично означала, що поряд із Польщею та Литвою постає третій рівноправний учасник федерації.
Для XVII століття це концепція дивовижно смілива.
Але саме тут історія вкотре натрапила на стару людську ваду. Багато представників польської еліти були готові прийняти українців як підданих, але ще не були готові бачити їх співтворцями держави.
Сейм урізав договір. Недовіра посилилася. Шанс почав танути.
Так Гадяч став не лише політичним документом, а символом змарнованої нагоди. Символом тієї миті, коли народи могли разом будувати нову державу, але не змогли подолати взаємних страхів і станових упереджень.
Російська імперія: привілеї замість свободи
Історія часом буває напрочуд іронічною.
Те, що Річ Посполита не захотіла повною мірою запропонувати козацькій старшині, зрештою запропонувала Російська імперія. Після знищення української автономії старшинські роди отримали шлях до дворянських титулів, державних посад і суспільного визнання.
Проте імперія діяла не шаблею самою, а значно тоншим знаряддям.
Вона скуповувала вірність привілеями.
Українській еліті пропонували місце за імперським столом, але ціною ставало поступове розчинення у великому державному механізмі. Вигода була миттєвою, а втрата виявилася історичною.
Поділи Речі Посполитої: коли хижак стає здобиччю
Наприкінці XVIII століття колесо історії зробило черговий оберт.
Держава, яка століттями належала до найпотужніших сил регіону, сама стала жертвою сильніших сусідів. Три поділи Речі Посполитої перекреслили її існування.
Для поляків це була національна катастрофа.
Для українців ситуація була складнішою. Вони не здобули свободи разом із падінням старого порядку. Просто один господар змінив іншого.
Українські землі вкотре виявилися не учасником великої політики, а її здобиччю.
Пілсудський і Петлюра: остання велика нагода
На початку XX століття в історичній темряві знову зблиснула можливість порозуміння.
Пілсудський належав до тих польських політиків, які зрозуміли просту істину: без незалежної України не буде безпечної Польщі. Союз із Петлюрою був не лише військовим розрахунком, а й спробою створити новий порядок у Східній Європі.
Але великі ідеї часто програють виснаженню, страху та політичній арифметиці.
Ризький мир поставив державний інтерес Польщі вище за союз із УНР. Для Варшави це був компроміс. Для багатьох українців – болюча зрада надії.
Так ще один міст, який міг поєднати два народи, залишився недобудованим.
Міжвоєнна Польща: держава і незадоволені громадяни
У міжвоєнний період польська влада зіткнулася з проблемою, яку не змогла вирішити жодна багатонаціональна держава Європи того часу: як поєднати сильну державу з правом народів залишатися собою.
Відповідь виявилася непереконливою.
Пацифікація 1930 року, обмеження українських інституцій, конфлікти довкола освіти та самоврядування породжували дедалі глибшу недовіру.
Береза Картузька стала для багатьох українців не просто місцем ув’язнення політичних противників. Вона стала символом держави, яка більше боялася своїх громадян, ніж намагалася їх почути.
Волинь: рана, яка не перестає боліти
Серед усіх українсько-польських суперечок немає теми болючішої за Волинську трагедію 1943-1944 років.
У вирі Другої світової війни, між двома тоталітарними режимами, на землях Волині та Східної Галичини вибухнув кривавий міжнаціональний конфлікт, жертвами якого стали десятки тисяч людей. Польські історики переважно розглядають ці події як геноцид польського населення, здійснений підрозділами УПА та місцевими українськими формуваннями. Значна частина українських дослідників, не заперечуючи масової загибелі польського цивільного населення, наголошує також на характері взаємного етнічного насильства, яке охопило обидві громади й мало складні передумови, що формувалися попередніми десятиліттями.
Примирення виявилося значно складнішим, ніж здавалося після падіння комунізму.
Українські президенти впродовж десятиліть неодноразово робили кроки назустріч польській стороні, висловлюючи співчуття жертвам Волині та визнаючи моральний обов'язок пам'ятати про загиблих. Від Леоніда Кучми до Володимира Зеленського офіційний Київ багаторазово наголошував на необхідності прощення, діалогу та спільного вшанування жертв.
Історія, однак, рідко знає взаємність у дзеркальному відображенні.
Для багатьох українців поступово виникло відчуття, що польська політика пам'яті дедалі частіше говорить мовою обвинувачення, а не примирення. Складається враження, що українська сторона роками просила вибачення, тоді як польська дедалі частіше очікувала нових і нових жестів каяття, не завжди помічаючи складність самої історії.
Саме тому Волинь залишається не лише історичною трагедією. Вона стала випробуванням для здатності двох народів співчувати одне одному без спокуси перетворити пам'ять на політичний інструмент.
Пам’ять і політика: нове випробування союзу
Після початку повномасштабної російської агресії багато хто вважав, що Україна та Польща остаточно подолали історичні суперечності.
Мільйони українців знайшли прихисток у Польщі. Варшава стала одним із головних адвокатів України у Європі. Здавалося, що перед лицем спільної небезпеки старі конфлікти відступили на другий план.
Однак історія вкотре нагадала про себе.
Після обрання президентом Польщі Кароля Навроцького історична проблематика знову опинилася в центрі двостороннього діалогу. Політик, який до приходу у велику політику очолював Інститут національної пам’яті Польщі, неодноразово заявляв, що питання Волині та історичної відповідальності України мають бути вирішені раніше, ніж можна буде говорити про повне політичне зближення Києва і Варшави. Він також публічно висловлював скепсис щодо підтримки вступу України до НАТО до врегулювання історичних суперечок. На це звертали увагу українські та польські медіа у висвітленні його передвиборчих і президентських заяв.
Для значної частини українського суспільства особливо болісним стало те, що подібна риторика посилилася саме тоді, коли Україна веде найважчу війну за своє існування з часів відновлення незалежності.
З українського погляду виникає закономірне питання: чи не ризикує Польща повторити помилки минулого, коли історичні образи починають переважати над стратегічним мисленням?
Адже урок усіх попередніх століть виглядає напрочуд очевидним. Щоразу, коли Варшава та Київ знаходили спільну мову, вигравали обидві держави. І щоразу, коли історичні образи ставали важливішими за безпеку регіону, вигравала третя сила – імперія зі сходу.
Висновок: щоб тіні минулого не відібрали майбутнього
Над довгою українсько-польською дорогою стоїть багато хрестів.
Одні мають українські написи, інші – польські. Під одними спочивають польські селяни Волині, під іншими українські жертви пацифікації, таборів, депортацій, руйнування церков і воєнної помсти. Та земля над усіма однаково важка, материнська сльоза однаково солона, а смерть не питає, якою мовою людина молилася перед останнім подихом.
Україна не є безгрішною у своїй історії. Польща також не є безгрішною. За плечима обох народів стоять не лише звитяги, а й пожарища, не лише герої, а й невинні жертви, не лише урочисті присяги, а й порушені домовленості, змарновані союзи та могили, над якими досі не вщухає людський біль.
Волинь належить до найстрашніших із цих ран.
Україна повинна чесно говорити про масове вбивство польського цивільного населення. Не ховатися за туманними формулами, не розчиняти особистої відповідальності в безіменному вирі війни, не відмовляти загиблим у праві на правду, пам’ять і жалобу. Злочин не стає меншим від того, що його вчинили в час загального беззаконня. Невинно вбита людина не перестає бути невинною через те, що довкола падали імперії та змінювалися кордони.
Саме тому українські президенти неодноразово схиляли голови перед пам’яттю польських жертв, висловлювали жаль, просили прощення, закликали до спільного вшанування загиблих. Україна не тікала від тяжкої розмови про Волинь. Вона виходила назустріч, інколи невпевнено, часом суперечливо, не завжди знаходячи належні слова, але з розумінням, що над могилами цивільних не може бути ані переможців, ані переможених.
Та примирення не народжується з монологу.
Рука, простягнута через рів історії, не повинна вічно зависати в повітрі. Один народ не може повсякчас стояти на лаві підсудних, тоді як інший залишає за собою виняткове право судити. Примирення починається лише тоді, коли обидві сторони виходять назустріч одна одній не з реєстрами давніх рахунків, а з пам’яттю про власні й чужі могили в серці.
Не можна вимагати від України безконечного каяття, водночас залишаючи в сутінках її власні кривди: полонізацію, пацифікацію, Березу Картузьку, руйнування українських громадських і церковних установ, депортації та роки державної зневаги. Згадка про ці події не виправдовує злочинів проти поляків і не применшує польського болю. Вона лише повертає історії обидва ока.
Чужий біль не принижує нашого.
Але й наш біль не дає права не бачити чужого.
Волинь не повинна бути забута. Та вона не повинна ставати політичним ринком, де пам’ять загиблих обмінюють на голоси виборців, дипломатичні поступки чи право диктувати сусідові його майбутнє. Невинні жертви варті більшого, ніж промови, складені для виборчих трибун. Вони варті правди, тиші, співчуття і спільної молитви.
Бо пам’ять без співчуття перероджується в докір.
Правда без міри стає батогом.
А політика, що живиться могилами, рано чи пізно починає копати нові.
Особливо небезпечно роздмухувати попіл давніх пожеж тепер, коли українські міста знову палають від російських ударів. Коли Україна платить кров’ю за саме право залишатися на карті світу, перетворювати історичні претензії на умову її європейського та євроатлантичного майбутнього означає втрачати почуття історичної міри.
Не час мірятися могилами, коли ворог готує нові.
Не час роздмухувати попіл, коли палає сусідній дім.
Не час будувати кордони з кісток померлих, коли живим належить обороняти спільне європейське небо.
Найбільша трагедія українсько-польських взаємин полягає не лише в тому, що між нами проливалася кров. Найбільша трагедія в тому, що ми надто часто розуміли необхідність союзу лише тоді, коли зі сходу вже насувалася чужа рать, коли над Києвом і Варшавою вже темніла імперська тінь, коли часу на мудрість майже не залишалося.
Гадяч загинув від станової пихи й нездатності вчасно визнати українців рівноправним політичним народом.
Союз Петлюри та Пілсудського був похований у Ризі заради короткого перепочинку.
Міжвоєнна політика асиміляції посіяла недовіру там, де мала вирости спільна оборона проти імперії.
І щоразу, коли українці й поляки бралися ділити минуле, Москва вже готувалася ділити їхнє майбутнє.
Скільки ще разів історія повинна вдарити нас тією самою рукою, щоб ми нарешті збагнули її науку?
Україна і Польща можуть по-різному називати події, по-різному бачити своїх героїв і по-різному оплакувати своїх загиблих. Жоден уряд не накаже народові забути власні рани. Та наші держави не мають права дозволити мертвим ворогувати руками живих.
Минуле вже забрало в нас надто багато.
Воно забрало цілі держави й покоління, спалені міста й безіменні села, недобудовані союзи й тисячі життів, яким не судилося здійснитися. Ми заплатили за станову пиху, політичну короткозорість і взаємну недовіру зруйнованими домівками, вигнаннями, самотніми хрестами та мовчанням тих, хто не повернувся.
Було б злочинною нерозважливістю знову платити ту саму ціну.
Україна і Польща не мусять зрікатися своєї пам’яті. Вони мусять піднестися над спокусою використовувати її одна проти одної. Вони потребують не забуття, а зрілої пам’яті, яка здатна говорити правду без ненависті, визнавати провину без самоприниження, прощати без забуття й шанувати власних загиблих, не зневажаючи чужих.
Бо мертвим потрібні правда і молитва.
Живим потрібні гідність і взаємна повага.
А майбутньому потрібен союз.
Не союз старшого й молодшого.
Не союз судді та підсудного.
Не союз того, хто вимагає вічного каяття, з тим, хто мусить безконечно виправдовувати своє право на власну історію.
Потрібен союз рівних.
Союз двох народів, які нарешті усвідомили: коли вони стоять пліч-о-пліч, між Балтикою і Чорним морем постає сила, здатна стримати імперію. Коли ж вони знову починають ворушити попіл давніх пожеж, вітер, що розносить іскри, незмінно дме зі сходу.
Нехай мертві спочивають у правді.
Нехай живі стануть пліч-о-пліч.
І нехай між Україною та Польщею нарешті постане не хиткий міст тимчасової вигоди, який руйнується від першої політичної бурі, а твердий шлях взаємної гідності.
Надто багато української та польської крові вже ввібрала ця земля. Надто багато матерів стояли над могилами. Надто багато поколінь розплачувалися за владну пиху, коротку пам’ять і короткозору політику.
Досить.
Минуле вже забрало в нас достатньо.
Не віддамо йому майбутнього.
Бо коли Київ і Варшава сперечаються над попелом учорашнього дня, Москва вже креслить карти дня завтрашнього.
І цього разу ми не маємо права дати їй перо.
Олександр Панченко
Київ, 22 вересня 2026 року
Polska i Ukraina: między sojuszem, wyższością i niedokończonym pojednaniem,
czyli „Grabie” ciągnące się przez ponad 400 lat
Historia relacji polsko-ukraińskich przypomina wielką rzekę graniczną. Jej wody pamiętają brzęk szabel i huk armat, uroczyste przysięgi i gorzkie wyrzeczenia, zwycięstwa, które zdawały się zapowiedzią nowej epoki, oraz klęski, których echo rozbrzmiewa przez stulecia.
Nasze narody żyły obok siebie przez wiele wieków. Wspólnie powstrzymywały najazdy ord tatarskich, broniły wschodnich rubieży Europy przed licznymi zagrożeniami, dzieliły tę samą przestrzeń geograficzną i nierzadko ten sam los. Tak samo często jednak wyrastały między nami bariery wznoszone przez ambicje polityczne, pychę stanową, spory religijne i wzajemną nieufność.
W tej historii nie ma prostego podziału na bohaterów i winowajców. Są narody, które raz po raz stawały przed wyborem: szukać sojuszu czy szukać przewagi. I niemal za każdym razem pragnienie dominacji nad sąsiadem okazywało się bardziej krótkowzroczne niż gotowość do porozumienia.
Właśnie dlatego historia polsko-ukraińska nie jest jedynie opowieścią o przeszłości. Pozostaje także rozmową o teraźniejszości i przestrogą na przyszłość.
Unia Lubelska: potęga państwa i cień nierówności
Unia Lubelska z 1569 roku stworzyła jedno z największych państw ówczesnej Europy. Rzeczpospolita Obojga Narodów stała się politycznym gigantem rozciągającym się od Bałtyku po czarnomorskie stepy.
Jednak wielkie państwa nie zawsze rodzą równowagę między narodami.
Dla ziem ruskich unia otworzyła nowe możliwości polityczne, lecz jednocześnie przyniosła stopniowe nasilenie procesów polonizacyjnych. Szlachta ruska pozostawała jeszcze gospodarzem na własnej ziemi, coraz wyraźniej pojawiał się jednak wymóg, że awans w strukturach państwa wymagał wejścia do polskiego świata kulturowego.
W ten sposób zaczął kształtować się rozłam, który później eksploduje w czasie wojen kozackich. Lud pozostawał ruski, podczas gdy znaczna część elit krok po kroku oddalała się od własnych korzeni. Między warstwami wyższymi a niższymi zaczęła wyrastać przepaść groźniejsza niż jakakolwiek zewnętrzna granica.
Hadziacz: niespełnione państwo trzech narodów
W historii relacji polsko-ukraińskich istnieje kilka chwil, w których przyszłość mogła potoczyć się inaczej. Jedną z nich był Hadziacz roku 1658.
Iwan Wyhowski nie proponował ani powrotu pod dawną władzę, ani chwilowego rozejmu. Przedstawił wielką wizję państwową. Idea Wielkiego Księstwa Ruskiego oznaczała w praktyce, że obok Polski i Litwy miał pojawić się trzeci równoprawny człon federacji.
Jak na XVII wiek była to koncepcja niezwykle śmiała.
To właśnie tutaj historia po raz kolejny natrafiła jednak na starą ludzką słabość. Wielu przedstawicieli polskiej elity było gotowych zaakceptować Ukraińców jako poddanych, lecz nie było jeszcze gotowych uznać ich za współtwórców państwa.
Sejm okroił postanowienia traktatu. Nieufność wzrosła. Szansa zaczęła się rozpływać.
Tak Hadziacz stał się nie tylko dokumentem politycznym, lecz także symbolem zmarnowanej okazji. Symbolem chwili, w której oba narody mogły wspólnie budować nowe państwo, lecz nie potrafiły przezwyciężyć wzajemnych lęków i stanowych uprzedzeń.
Imperium Rosyjskie: przywileje zamiast wolności
Historia bywa niekiedy zdumiewająco ironiczna.
To, czego Rzeczpospolita nie chciała w pełni zaoferować starszyźnie kozackiej, ostatecznie zaproponowało Imperium Rosyjskie. Po likwidacji ukraińskiej autonomii rody starszyńskie otrzymały drogę do tytułów szlacheckich, stanowisk państwowych i społecznego prestiżu.
Imperium nie działało jednak wyłącznie mieczem. Posługiwało się znacznie subtelniejszym narzędziem.
Kupowało lojalność przywilejami.
Ukraińskim elitom oferowano miejsce przy cesarskim stole, lecz ceną stawało się stopniowe rozpuszczenie się w wielkim mechanizmie państwowym. Korzyść była natychmiastowa, strata okazała się historyczna.
Rozbiory Rzeczypospolitej: gdy drapieżnik staje się ofiarą
Pod koniec XVIII wieku koło historii wykonało kolejny obrót.
Państwo, które przez stulecia należało do najpotężniejszych sił regionu, samo padło ofiarą silniejszych sąsiadów. Trzy rozbiory Rzeczypospolitej przekreśliły jego istnienie.
Dla Polaków była to katastrofa narodowa.
Dla Ukraińców sytuacja była bardziej złożona. Nie odzyskali wolności wraz z upadkiem dawnego porządku. Po prostu jeden gospodarz zastąpił drugiego.
Ziemie ukraińskie po raz kolejny okazały się nie uczestnikiem wielkiej polityki, lecz jej zdobyczą.
Piłsudski i Petlura: ostatnia wielka szansa
Na początku XX wieku w historycznych ciemnościach ponownie zabłysła możliwość porozumienia.
Józef Piłsudski należał do tych polskich polityków, którzy zrozumieli prostą prawdę: bez niepodległej Ukrainy nie będzie bezpiecznej Polski. Sojusz z Symonem Petlurą był nie tylko kalkulacją wojskową, lecz także próbą stworzenia nowego ładu w Europie Wschodniej.
Wielkie idee często jednak przegrywają ze zmęczeniem, strachem i polityczną arytmetyką.
Pokój ryski postawił interes państwowy Polski ponad sojuszem z Ukraińską Republiką Ludową. Dla Warszawy był kompromisem. Dla wielu Ukraińców – bolesną zdradą nadziei.
Tak kolejny most, który mógł połączyć oba narody, pozostał niedokończony.
Polska międzywojenna: państwo i niezadowoleni obywatele
W okresie międzywojennym polskie władze stanęły wobec problemu, którego nie potrafiło rozwiązać żadne wielonarodowe państwo Europy tamtych czasów: jak pogodzić silne państwo z prawem narodów do zachowania własnej tożsamości.
Odpowiedź okazała się mało przekonująca.
Pacyfikacja z 1930 roku, ograniczanie ukraińskich instytucji, konflikty wokół szkolnictwa i samorządności rodziły coraz głębszą nieufność.
Bereza Kartuska stała się dla wielu Ukraińców czymś więcej niż miejscem uwięzienia przeciwników politycznych. Stała się symbolem państwa, które bardziej obawiało się własnych obywateli, niż próbowało ich wysłuchać.
Wołyń: rana, która nie przestaje boleć
Spośród wszystkich sporów polsko-ukraińskich nie ma tematu bardziej bolesnego niż tragedia wołyńska lat 1943–1944.
W wirze II wojny światowej, pomiędzy dwoma totalitarnymi reżimami, na ziemiach Wołynia i Galicji Wschodniej wybuchł krwawy konflikt międzyetniczny, którego ofiarą padły dziesiątki tysięcy ludzi. Polscy historycy najczęściej interpretują te wydarzenia jako ludobójstwo ludności polskiej dokonane przez oddziały UPA i miejscowe formacje ukraińskie. Znaczna część ukraińskich badaczy, nie negując masowej zagłady polskiej ludności cywilnej, podkreśla również charakter wzajemnej przemocy etnicznej, która objęła obie społeczności i miała złożone uwarunkowania narastające przez dziesięciolecia.
Pojednanie okazało się znacznie trudniejsze, niż wydawało się po upadku komunizmu.
Przez kolejne dziesięciolecia ukraińscy prezydenci wielokrotnie wykonywali gesty wobec strony polskiej, wyrażając współczucie dla ofiar Wołynia i podkreślając moralny obowiązek pamięci o poległych. Od Leonida Kuczmy po Wołodymyra Zełenskiego oficjalny Kijów wielokrotnie wskazywał na potrzebę przebaczenia, dialogu i wspólnego upamiętniania ofiar.
Historia rzadko jednak zna wzajemność w idealnie lustrzanym odbiciu.
Wśród wielu Ukraińców zaczęło pojawiać się poczucie, że polska polityka pamięci coraz częściej przemawia językiem oskarżenia, a nie pojednania. Powstawało wrażenie, że strona ukraińska przez lata przepraszała, podczas gdy od strony polskiej oczekiwano kolejnych i kolejnych gestów skruchy, nie zawsze dostrzegając złożoność samej historii.
Dlatego Wołyń pozostaje nie tylko tragedią historyczną. Stał się również sprawdzianem zdolności obu narodów do współodczuwania bez pokusy przekształcania pamięci w narzędzie polityczne.
Pamięć i polityka: nowa próba dla sojuszu
Po rozpoczęciu pełnoskalowej agresji rosyjskiej wiele osób uważało, że Ukraina i Polska ostatecznie przezwyciężyły historyczne sprzeczności.
Miliony Ukraińców znalazły schronienie w Polsce. Warszawa stała się jednym z głównych rzeczników sprawy ukraińskiej w Europie. Wydawało się, że wobec wspólnego zagrożenia dawne konflikty zeszły na dalszy plan.
Historia ponownie jednak dała o sobie znać.
Po wyborze Karola Nawrockiego na prezydenta Polski problematyka historyczna ponownie znalazła się w centrum dialogu dwustronnego. Polityk, który przed wejściem do wielkiej polityki kierował Instytutem Pamięci Narodowej, wielokrotnie podkreślał, że kwestie Wołynia i historycznej odpowiedzialności Ukrainy powinny zostać rozwiązane, zanim będzie można mówić o pełnym politycznym zbliżeniu Kijowa i Warszawy. Publicznie wyrażał również sceptycyzm wobec wspierania członkostwa Ukrainy w NATO przed uregulowaniem sporów historycznych.
Dla znacznej części społeczeństwa ukraińskiego szczególnie bolesne było to, że podobna retoryka nasiliła się właśnie wtedy, gdy Ukraina prowadzi najcięższą wojnę o swoje istnienie od czasu odzyskania niepodległości.
Z ukraińskiej perspektywy rodzi się zatem naturalne pytanie: czy Polska nie ryzykuje powtórzenia błędów przeszłości, gdy historyczne urazy zaczynają przeważać nad myśleniem strategicznym?
Lekcja wszystkich poprzednich stuleci wydaje się bowiem wyjątkowo oczywista. Za każdym razem, gdy Warszawa i Kijów znajdowały wspólny język, zyskiwały oba państwa. I za każdym razem, gdy historyczne urazy stawały się ważniejsze od bezpieczeństwa regionu, wygrywała trzecia siła – imperium ze Wschodu.
Zakończenie: aby cienie przeszłości nie odebrały nam przyszłości
Nad długą drogą polsko-ukraińską stoi wiele krzyży.
Jedne noszą napisy ukraińskie, inne polskie. Pod jednymi spoczywają polscy chłopi Wołynia, pod innymi ukraińskie ofiary pacyfikacji, obozów, deportacji, niszczenia cerkwi i wojennego odwetu. Jednak ziemia nad wszystkimi jest jednakowo ciężka, matczyna łza jednakowo słona, a śmierć nie pyta, w jakim języku człowiek modlił się przed ostatnim oddechem.
Ukraina nie jest bezgrzeszna w swojej historii. Polska również nie jest bezgrzeszna. Za plecami obu narodów stoją nie tylko triumfy, lecz także pożogi; nie tylko bohaterowie, ale i niewinne ofiary; nie tylko uroczyste przysięgi, lecz również złamane umowy, zmarnowane sojusze i groby, nad którymi do dziś nie cichnie ludzki ból.
Wołyń należy do najstraszniejszych z tych ran.
Ukraina powinna uczciwie mówić o masowym mordzie polskiej ludności cywilnej. Nie powinna chować się za mglistymi formułami, rozmywać osobistej odpowiedzialności w bezimiennym wirze wojny ani odmawiać zabitym prawa do prawdy, pamięci i żałoby. Zbrodnia nie staje się mniejsza dlatego, że została popełniona w czasach powszechnego bezprawia. Niewinnie zamordowany człowiek nie przestaje być niewinny tylko dlatego, że wokół upadały imperia i zmieniały się granice.
Właśnie dlatego ukraińscy prezydenci wielokrotnie pochylali głowy przed pamięcią polskich ofiar, wyrażali żal, prosili o przebaczenie i apelowali o wspólne upamiętnienie poległych. Ukraina nie uciekała od trudnej rozmowy o Wołyniu. Wychodziła naprzeciw, czasem niepewnie, niekiedy w sposób niejednoznaczny, nie zawsze znajdując właściwe słowa, lecz ze świadomością, że nad grobami cywilów nie ma ani zwycięzców, ani pokonanych.
Pojednanie nie rodzi się jednak z monologu.
Wyciągnięta ponad rowem historii ręka nie powinna wiecznie zawisać w powietrzu. Jeden naród nie może stale zasiadać na ławie oskarżonych, podczas gdy drugi zachowuje wyłączne prawo do osądzania. Pojednanie zaczyna się dopiero wtedy, gdy obie strony wychodzą sobie naprzeciw nie z rejestrami dawnych rachunków, lecz z pamięcią o własnych i cudzych grobach w sercu.
Nie można wymagać od Ukrainy nieskończonej skruchy, pozostawiając jednocześnie w cieniu jej własne krzywdy: polonizację, pacyfikację, Berezę Kartuską, niszczenie ukraińskich instytucji społecznych i religijnych, deportacje oraz lata państwowej pogardy. Wspomnienie tych wydarzeń nie usprawiedliwia zbrodni popełnionych przeciw Polakom i nie umniejsza polskiego bólu. Przywraca jedynie historii oboje oczu.
Cudzy ból nie umniejsza naszego.
Ale nasz ból również nie daje prawa, by nie dostrzegać cudzego.
Wołyń nie może zostać zapomniany. Nie powinien jednak stać się targowiskiem politycznym, na którym pamięć o zabitych wymienia się na głosy wyborców, ustępstwa dyplomatyczne czy prawo do dyktowania sąsiadowi jego przyszłości.
Bo pamięć pozbawiona współczucia przeobraża się w wyrzut.
Prawda pozbawiona miary staje się biczem.
A polityka karmiąca się grobami prędzej czy później zaczyna kopać nowe.
Szczególnie niebezpieczne jest dziś rozdmuchiwanie popiołów dawnych pożarów, gdy ukraińskie miasta ponownie płoną pod rosyjskimi uderzeniami. Gdy Ukraina płaci krwią za samo prawo do pozostania na mapie świata, czynienie historycznych pretensji warunkiem jej europejskiej i euroatlantyckiej przyszłości oznacza utratę poczucia historycznej miary.
Nie czas mierzyć się grobami, gdy wróg przygotowuje nowe.
Nie czas rozniecać popiołów, gdy płonie dom sąsiada.
Nie czas budować granic z kości umarłych, gdy żywi muszą bronić wspólnego europejskiego nieba.
Największa tragedia relacji polsko-ukraińskich nie polega jedynie na tym, że między naszymi narodami przelewała się krew. Największa tragedia polega na tym, że konieczność sojuszu zbyt często rozumieliśmy dopiero wtedy, gdy ze Wschodu nadciągały już obce wojska, gdy nad Kijowem i Warszawą kładł się cień imperium, gdy na mądrość pozostawało już niewiele czasu.
Hadziacz zginął wskutek stanowej pychy i niezdolności do uznania Ukraińców za równoprawny naród polityczny we właściwym momencie.
Sojusz Petlury i Piłsudskiego został pogrzebany w Rydze w imię krótkiego wytchnienia.
Międzywojenna polityka asymilacji zasiała nieufność tam, gdzie powinna była wyrosnąć wspólna obrona przed imperium.
I za każdym razem, gdy Ukraińcy i Polacy zabierali się do dzielenia przeszłości, Moskwa już przygotowywała się do podziału ich przyszłości.
Ile jeszcze razy historia musi uderzyć nas tą samą ręką, abyśmy wreszcie pojęli jej naukę?
Ukraina i Polska mogą różnie nazywać wydarzenia, różnie postrzegać swoich bohaterów i różnie opłakiwać swoich zmarłych. Żaden rząd nie nakaże narodowi zapomnienia własnych ran. Jednak nasze państwa nie mają prawa pozwolić, aby umarli prowadzili swoje spory rękami żywych.
Przeszłość odebrała nam już zbyt wiele.
Odebrała całe państwa i całe pokolenia, spalone miasta i bezimienne wsie, niedokończone sojusze i tysiące istnień, którym nie dane było się spełnić. Za pychę stanową, polityczną krótkowzroczność i wzajemną nieufność zapłaciliśmy zburzonymi domami, wygnaniami, samotnymi krzyżami i milczeniem tych, którzy nie powrócili.
Byłoby zbrodniczą lekkomyślnością po raz kolejny płacić tę samą cenę.
Ukraina i Polska nie muszą wyrzekać się swojej pamięci. Muszą natomiast wznieść się ponad pokusę wykorzystywania jej przeciwko sobie nawzajem. Nie potrzebują zapomnienia, lecz dojrzałej pamięci, która potrafi mówić prawdę bez nienawiści, uznawać winę bez poniżenia, przebaczać bez zapominania i szanować własnych poległych, nie gardząc cudzymi.
Umarłym potrzebne są prawda i modlitwa.
Żywym potrzebne są godność i wzajemny szacunek.
Przyszłości potrzebny jest sojusz.
Nie sojusz starszego z młodszym.
Nie sojusz sędziego i oskarżonego.
Nie sojusz tego, kto domaga się wiecznej skruchy, z tym, który ma bez końca usprawiedliwiać swoje prawo do własnej historii.
Potrzebny jest sojusz równych.
Sojusz dwóch narodów, które wreszcie zrozumiały, że gdy stoją ramię w ramię, między Bałtykiem a Morzem Czarnym powstaje siła zdolna powstrzymać imperium. Gdy natomiast ponownie zaczynają poruszać popiół dawnych pożarów, wiatr roznoszący iskry niezmiennie wieje ze Wschodu.
Niech umarli spoczywają w prawdzie.
Niech żywi staną ramię w ramię.
I niech między Ukrainą a Polską powstanie wreszcie nie chwiejny most doraźnych korzyści, który rozpada się przy pierwszej politycznej burzy, lecz trwała droga wzajemnej godności.
Zbyt wiele ukraińskiej i polskiej krwi wsiąkło już w tę ziemię. Zbyt wiele matek stało nad grobami. Zbyt wiele pokoleń płaciło za pychę władzy, krótką pamięć i krótkowzroczną politykę.
Dosyć.
Przeszłość zabrała nam już wystarczająco wiele.
Nie oddawajmy jej przyszłości.
Bo gdy Kijów i Warszawa spierają się nad popiołami wczorajszego dnia, Moskwa już kreśli mapy dnia jutrzejszego.
I tym razem nie mamy prawa podać jej pióra.
Kijów, 22 września 2026 roku
Aleksander Panczenko