Вадим Чорний: Кримінальна відповідальність за порушення законів і звичаїв війни: національно-правовий та міжнародно-правовий вимір в умовах збройної агресії російської федерації проти України

Права людини, її життя, здоров'я та гідність визнаються найвищою соціальною цінністю як національним законодавством України, так і міжнародним правом. Одним із найсерйозніших викликів для сучасної системи міжнародної безпеки є збройна агресія, що супроводжується масовими порушеннями законів і звичаїв війни, які становлять загрозу не лише окремим державам, а й міжнародному миру та безпеці загалом.

Починаючи з 2014 року Україна стала об'єктом збройної агресії Російської Федерації, яка 24 лютого 2022 року перейшла у фазу повномасштабної війни. У ході цієї агресії міжнародними організаціями, правоохоронними органами України та незалежними правозахисними інституціями задокументовано тисячі випадків умисних убивств цивільного населення, катувань, насильницьких зникнень, депортації дітей, руйнування цивільної інфраструктури, медичних та освітніх закладів, використання заборонених методів ведення війни та інших грубих порушень міжнародного гуманітарного права.

Міжнародно-правову основу кримінальної відповідальності за такі діяння становлять Женевські конвенції 1949 року, Додаткові протоколи до них 1977 року, Гаазькі конвенції 1899 та 1907 років, Конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 року, Конвенція про запобігання злочину геноциду 1948 року, а також Римський статут Міжнародного кримінального суду.

Відповідно до статті 8 Римського статуту до воєнних злочинів належать умисні вбивства цивільних осіб, катування, нелюдське поводження, незаконна депортація або переміщення населення, захоплення заручників, умисне завдання ударів по цивільних об'єктах, використання цивільних осіб як живого щита, вербування дітей до збройних формувань та інші тяжкі порушення міжнародного гуманітарного права.

Особливого значення набуває принцип індивідуальної кримінальної відповідальності. Міжнародне право виходить з того, що відповідальність несуть не держави як абстрактні утворення, а конкретні фізичні особи - політичні керівники, військове командування та безпосередні виконавці злочинів. Цей принцип був сформований під час Нюрнберзького та Токійського процесів після Другої світової війни та залишається фундаментом сучасної міжнародної кримінальної юстиції.

У контексті російсько-української війни особливого значення набуває доктрина командної відповідальності. Відповідно до міжнародного права військові командири та інші керівники несуть кримінальну відповідальність не лише за власні дії, а й за злочини підлеглих, якщо вони знали або повинні були знати про їх вчинення та не вжили необхідних заходів для їх запобігання чи покарання винних.

Чинна редакція статті 438 Кримінального кодексу України встановлює відповідальність за жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням, вигнання цивільного населення для примусових робіт, розграбування національних цінностей на окупованій території, застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, а також інші порушення законів та звичаїв війни.

Разом із тим практика останніх років засвідчила необхідність подальшого вдосконалення національного законодавства. Воєнні злочини, що масово вчиняються під час війни проти України, відзначаються високим ступенем різноманітності та складності. Це потребує більш детальної кримінально-правової регламентації окремих складів злочинів, що дозволить забезпечити єдність правозастосовної практики та підвищити ефективність розслідування.

Порівняльний аналіз законодавства Литви, Німеччини, Канади, Нідерландів та інших держав свідчить про тенденцію до деталізації воєнних злочинів у національному законодавстві. У багатьох країнах окремо криміналізовано депортацію населення, сексуальне насильство під час війни, використання голоду як методу ведення війни, атаки на гуманітарний персонал, примусове переміщення дітей та інші порушення міжнародного гуманітарного права.

Важливим елементом міжнародної системи правосуддя став Міжнародний кримінальний суд. Україна визнала його юрисдикцію щодо злочинів, вчинених на її території. Станом на сьогодні МКС здійснює розслідування ситуації в Україні та вже видав ордери на арешт окремих високопосадовців Російської Федерації у зв'язку з незаконною депортацією українських дітей.

Окрему увагу необхідно приділити злочину агресії. Саме агресія є первинним міжнародним злочином, який створює умови для подальшого вчинення воєнних злочинів, злочинів проти людяності та актів геноциду. У зв'язку з цим міжнародна спільнота активно обговорює створення Спеціального міжнародного трибуналу щодо злочину агресії проти України.

Практика документування злочинів, вчинених під час російської агресії, демонструє необхідність тісної співпраці національних правоохоронних органів, міжнародних організацій, неурядових правозахисних структур та іноземних держав. Особливе значення мають принципи універсальної юрисдикції, відповідно до яких окремі держави можуть притягувати до відповідальності осіб за воєнні злочини незалежно від місця їх вчинення та громадянства винних.

Отже, сучасний розвиток міжнародного гуманітарного права та практика документування воєнних злочинів, вчинених під час агресії Російської Федерації проти України, свідчать про необхідність подальшого вдосконалення статті 438 КК України, гармонізації національного законодавства з положеннями Римського статуту Міжнародного кримінального суду, а також розширення міжнародного співробітництва у сфері розслідування та покарання осіб, винних у порушенні законів і звичаїв війни. Невідворотність покарання за воєнні злочини є не лише юридичним обов'язком держави, але й необхідною умовою відновлення справедливості, забезпечення прав потерпілих та зміцнення міжнародного правопорядку.