Вадим Чорний: українські суди стали тиловою зоною безкарності, де війна не діє і закон не воює
Я скажу те, про що багато хто думає, але боїться сказати вголос. Поки Україна воює за існування, значна частина судової системи живе так, ніби війни не існує. Для них немає фронту, немає відповідальності, немає надзвичайного стану. Є лише графік засідань, кулуарні домовленості і повна впевненість у власній недоторканності.
Українські суди давно перестали бути місцем, де шукають справедливість. Вони стали місцем, де її уникають. Суддя сьогодні рідко питає, що є законним і справедливим. Натомість він питає інше: хто стоїть за стороною, хто телефонував, хто прикриє. Це не правосуддя. Це сервіс.
Війна мала б стати моментом очищення. Моментом, коли кожен на своїй посаді усвідомлює відповідальність. Але для багатьох суддів війна стала зручним фоном. Під шум сирен можна ухвалювати будь-які рішення. Під прикриттям “складної ситуації” можна затягувати справи роками. Під гаслом стабільності можна ховати відверту несправедливість.
Я бачу, як суди масово бояться рішень. Бояться брати на себе відповідальність. Бояться конфлікту з прокуратурою. Бояться політичного резонансу. У результаті суд обирає найгірший варіант – нічого не вирішувати або вирішувати так, щоб нікому не зашкодити. Окрім закону.
Суддя, який залежить від дзвінка, не може бути незалежним. Суддя, який думає про кар’єру більше, ніж про справедливість, не має морального права вершити долі. Суддя, який ховається за формальністю, стає співучасником системного злочину проти держави.
Найбільша проблема – відсутність страху. Судова система не боїться суспільства. Не боїться відповідальності. Не боїться історії. Вона впевнена, що перечекає. Що після війни все забудеться. Що знову можна буде сказати: “такі були часи”. Саме так система виживала десятиліттями.
Але держава, у якій суд не боїться закону, приречена. Бо якщо немає суду – немає межі для влади, немає захисту для громадянина, немає сенсу в жертвах. Люди на фронті воюють за країну, у якій рішення мають ухвалюватися по праву, а не по дзвінку. Якщо цього не буде – зрадою стане не критика, а мовчання.
Я не вірю у реформу судів “після війни”. Суд або стає частиною боротьби за державу зараз, або він стає її внутрішнім ворогом. Третього не дано. Під час війни нейтралітет суду – це фікція. Він або захищає право, або прикриває безкарність.
Моя позиція проста і жорстка. Українські суди мають пройти реальне перезавантаження не в презентаціях, а в реальних справах. З відповідальністю, з очищенням, з публічністю. Інакше після війни ми прокинемося в країні, де перемога буде, а справедливості – ні.
Це моя особиста думка. І я переконаний: суд, який не воює за право, воює проти держави.
