Війна триває не лише на фронті: щира й гарна україночка Олександра, яка не проїхала повз

Під час чергової повітряної тривоги рух метро було зупинено. Я вийшов біля станції метро «Чернігівська» на Броварський проспект. Потрібно було дістатися до станції метро «Лівобережна» — відстань приблизно 2,5 кілометра.

Здавалося б, у великому місті це не повинно бути проблемою. Викликав таксі. Вартість поїздки на таку невелику відстань становила близько 300 гривень. Але навіть за ці гроші машина так і не приїхала.

Поруч опинився ще один чоловік, який мав таку саму проблему — викликати таксі він також не міг.

Тоді я почав зупиняти автомобілі, які їхали у напрямку «Лівобережної». Не просив везти мене через усе місто. Не просив змінювати маршрут. Лише підвезти кілька кілометрів, якщо людині по дорозі.

Минуло близько півтори години.

За цей час Броварським проспектом проїхали сотні автомобілів. Проїжджали легкові машини, мікроавтобуси, інший транспорт. Я піднімав руку, намагався показати водіям, що потрібна допомога.

Не зупинився ніхто.

У якийсь момент я вже вирішив просто йти пішки.

І саме тоді зупинився автомобіль.

За кермом була молода симпатична дівчина. На моє прохання вона без зайвих питань погодилася підвезти мене до «Лівобережної». Більше того, погодилася взяти ще й другого чоловіка, який так само тривалий час не міг дістатися потрібного місця.

У дорозі ми познайомилися. Її звати Олександра.

Коли приїхали, я запропонував їй гроші за поїздку. Вона категорично відмовилася їх брати.

Ні тарифу. Ні торгу. Ні запитання: «А скільки дасте?»

Просто допомогла двом незнайомим людям.

Здавалося б, маленький епізод із життя великого міста. Але саме такі маленькі епізоди іноді говорять про суспільство значно більше, ніж гучні промови про патріотизм, єдність та взаємодопомогу.

СОТНІ МАШИН — І ОДНА ЛЮДИНА, ЯКА ЗУПИНИЛАСЯ

Найбільше в цій історії вразило навіть не те, що таксі не приїхало.

Вразило інше.

Протягом приблизно півтори години повз проїхали сотні автомобілів. У багатьох машинах водії їхали самі. У когось були вільні місця. Значна частина транспорту прямувала саме в потрібному напрямку.

Але зупинилася лише одна людина.

Можна знайти десятки пояснень.

Хтось боїться брати незнайомців. Хтось поспішає. Хтось думає про власну безпеку. Хтось просто не зрозумів жесту. Хтось мав свої справи.

Усе це можна зрозуміти.

Але коли протягом півтори години не зупиняється практично ніхто, це вже змушує замислитися не про окремого водія, а про стан суспільства.

Бо країна живе в умовах війни.

ЩО ТАКЕ ВІЙНА ДЛЯ ТИХ, ХТО ДАЛЕКО ВІД ФРОНТУ?

На передовій українські військові щодня ризикують життям.

Вони сидять в окопах, ночують під обстрілами, евакуйовують поранених, прикривають побратимів, тримають позиції, знаючи, що наступна хвилина може бути останньою.

Для них поняття «підставити плече» — не красивий вислів.

Іноді від цього буквально залежить життя людини.

А що відбувається за сотні кілометрів від фронту?

Ми звикли до сирен.

Звикли до повідомлень про ракети й дрони.

Звикли до перекритого руху, зупиненого метро, генераторів, укриттів.

Для частини людей війна поступово перетворилася на фон повсякденного життя.

Людина сідає в автомобіль, вмикає кондиціонер, музику, навігатор і їде у своїх справах. За вікном стоїть інша людина, яка через повітряну тривогу не може дістатися додому чи на роботу.

І дуже легко подумати:

«Це не моя проблема».

Саме з цієї фрази починається байдужість.

СУСПІЛЬСТВО НЕ МОЖЕ ІСНУВАТИ ЗА ПРИНЦИПОМ «КОЖЕН САМ ЗА СЕБЕ»

Нам багато говорять про згуртованість українського суспільства.

І вона справді існує.

Тисячі українців допомагають військовим, волонтерам, переселенцям, пораненим. Хтось купує дрони. Хтось передає автомобілі. Хтось плете маскувальні сітки. Хтось віддає останні кількасот гривень на потреби фронту.

Але справжня людяність перевіряється не лише великими вчинками.

Вона починається з дрібниць.

Підвезти людину.

Допомогти літньому чоловікові.

Поступитися місцем.

Допомогти тому, хто розгубився під час тривоги.

Зупинитися біля людини, якій стало погано.

Не пройти повз чужу проблему лише тому, що вона поки що не стала твоєю.

Саме з таких дрібниць складається те, що ми називаємо суспільством.

Якщо кожен почне жити за принципом «мене це не стосується», жодні гасла про національну єдність не матимуть значення.

ТІ, ХТО ЗНАЄ, ЩО ТАКЕ ВІЙНА, ЧАСТО ІНАКШЕ ДИВЛЯТЬСЯ НА ВЗАЄМОДОПОМОГУ

Люди, які пережили окупацію, фронт, евакуацію, обстріли або втрату дому, добре знають ціну звичайної людської допомоги.

У критичній ситуації пляшка води, місце в машині, телефонний дзвінок чи просте «сідай, я тебе підвезу» можуть означати набагато більше, ніж здається.

Війна повинна була навчити нас цьому.

Ми повинні були стати уважнішими один до одного.

Бо сьогодні допомога потрібна незнайомій людині на Броварському проспекті.

Завтра вона може знадобитися тобі.

І тоді дуже хотілося б, щоб серед сотень автомобілів знайшовся хоча б один водій, який натисне на гальма.

ОЛЕКСАНДРА

Тому ця історія не лише про байдужість.

Вона насамперед про одну людину, яка вчинила інакше.

Олександра могла проїхати повз.

Як це зробили сотні інших.

У неї напевно були свої справи, свій маршрут, свої проблеми.

Але вона зупинилася.

Підвезла не одного, а двох незнайомих чоловіків.

І відмовилася від грошей.

Для неї це, можливо, був звичайний вчинок, про який вона вже наступного дня не згадуватиме.

Але саме з таких людей і починається нормальне суспільство.

Не з телевізійних промов.

Не з білбордів.

Не з гасел.

А з дуже простого рішення:

«Людині потрібна допомога — я можу допомогти».

ВІЙНА КОЛИСЬ ЗАКІНЧИТЬСЯ. А ЯКИМИ МИ ВИЙДЕМО З НЕЇ?

Сьогодні Україна бореться не лише за територію.

Ми постійно говоримо, що боремося за право жити у своїй державі, за свободу, за майбутнє.

Але має значення й те, якою буде ця держава після війни.

Чи залишимося ми суспільством, у якому кожен зачиняється у власному автомобілі, квартирі, бізнесі та власних проблемах?

Чи навчимося бачити поруч іншу людину?

Можна виграти війну і при цьому втратити щось дуже важливе всередині суспільства — здатність співчувати, підтримувати та допомагати.

Військові ризикують життям, щоб цивільні могли жити.

Від цивільних не вимагають щодня здійснювати подвиги.

Іноді достатньо просто не бути байдужими.

Півтори години, сотні автомобілів — і лише одна машина зупинилася.

Це сумний показник.

Але водночас саме одна Олександра нагадала: совість, доброта та людяність нікуди не зникли.

Хотілося б лише, щоб таких Олександр у нашій країні було не одна на сотні машин, а сотні тисяч.

Бо справжня згуртованість нації починається не тоді, коли ми разом виголошуємо правильні слова.

Вона починається тоді, коли один українець не проїжджає повз іншого.

Автор: Чорний Вадим Володимирович